Тетяна ЛЕБЕДЄВА: «Із любительського боксу пішла чемпіонкою Європи»


В інтерв’ю прес-службі ФБУ видатна вітчизняна боксерка Тетяна Лебедєва розповіла про свою кар’єру, враження від нинішнього боксу та ставлення до збільшення олімпійських квот.

Серед найвидатніших особистостей вітчизняного боксу чимало жінок – вони вигравали всесвітні та континентальні турніри, прокладали шлях нинішнім героїням рингу, записували свої імена в почесні списки чемпіонок. Прес-служба ФБУ започаткувала серію інтерв’ю із нашими героїнями.

Сьогодні – бесіда з Тетяною Лебедєвою. Знаменита боксерка з Києва виступала в найлегшій ваговій категорії. Здобувала срібні медалі Чемпіонату світу та золоті – Європи, домінувала в своїй вазі в Україні. Нині відійшла від спорту, займається іншою справою, але стежить за розвитком улюбленого виду й розповідає прес-службі ФБУ про становлення жіночого боксу в нашій державі.

– Чи давно бачили бої українського жіночого боксу?

– Ось недавно дивилася Чемпіонат світу, який проходив в Індії.

– Хто з нинішнього покоління найперспективніший в спортивному плані?

– Мені сподобалося, як боксувала Анна Охота.

– Як у вас справи? Чим займаєтесь зараз?

– У мене все добре, я відійшла від боксу, працюю в б'юті-індустрії.

– Як взагалі починали кар'єру в боксі?

– Можна сказати, випадково – тільки в 20 років, У 1997 році я познайомилася з Оленою Твердохліб, вона була Чемпіонкою Світу з кікбоксингу і вона мене привела на бокс в «Трудові резерви» (він же «Гарт» надалі). Я почала тренуватися у Анатолія Климанова, а вечорами стала ходити на кікбоксинг до Олексія Нечаєва, а через деякий час також тренувалася у Володимира Богатиренка. Так почався мій довгий і успішний шлях у спорті.

– Багато років ви віддали клубу «Спартак-Поділ». Як зараз він? Функціонує?

– Так, обидва клуби функціонують. Я, до речі, паралельно тренувалася всі роки в цих клубах – «Спартак-Поділ» і «Гарт».

– Ви – віце-чемпіонка світу, багаторазова чемпіонка України. Який турнір і перемога найбільш пам'ятні?

– У 1999 році в Швеції був перший Чемпіонат Європи з жіночого боксу і я єдина з команди посіла третє місце і отримала перша - звання майстра спорту з боксу. Після цього на Чемпіонаті світу була другою, а на Чемпіонаті Європи в Угорщині стала третьою (за станом здоров'я, дуже сильно захворіла), а ось вже наступний Чемпіонат Європи в 2004 в Італії виграла з легкістю.

Найбільш пам'ятна перемога - це якраз і є мій останній Чемпіонат Європи, де я взяла золото і пішла з любителів.

– Наскільки змінився ваш розпорядок дня після завершення активної кар'єри?

– Звичайно ж, змінився! Нарешті немає виснажливих тренувань.

– Але спогади про ринг, неймовірний адреналін, який дає спорт, лишаються. Жіночий бокс тоді і тепер відрізняється?

– Жіночий бокс нічим не відрізняється – і тоді, і тепер, але дуже сильно змінилося ставлення до нього. Раніше жіночий бокс ніхто не сприймав серйозно, тренери особливо не хотіли тренувати дівчат, не бачачи для себе перспектив. Зараз картина змінилася в зв'язку з олімпійським визнанням – і у нас у країні всі тренери різко полюбили жіночий бокс…

– Які ваші враження від нинішнього українського боксу?

– Я захоплююся нинішнім боксом. Ломаченко, Усик, Гвоздик та інші – прекрасно виступають, чудові перспективи.

– Дербі з землячками – особливе напруження? Які бої згадуються як найяскравіші?

– З приводу дербі, якось ми боксували з Аліною Шатерніковою. У нас був показовий бій у маленькому клубі в Києві, я тоді тільки рік тренувалася і попросили мого тренера Володимира Богатиренка, щоб ми зустрілися. Мали 4 раунди, але з обов'язковою умовою, що це не професійний бій, а показовий, так як я виступала в любителях, ліцензії на бій не було. Я тоді програла за очками Шатерніковій, досвіду не вистачило, це зрозуміло, всього рік тренувалася, ще «сира».

Можу тільки розповісти, що коли я закінчила виступати в любителях і перейшла в професіонали в 2005 році, то Шатернікова відмовилася зі мною боксувати, воно й не дивно, страшно з гідними боксувати.

– Анталія-2002 була проривом для вітчизняного жіночого боксу – пішли медалі, справжнє визнання. Не жаль, тоді ще не було олімпійської квоти у жіночого боксу. У певному сенсі, ваше покоління проклало дорогу нинішньому...

– Я рада, що жіночий бокс став олімпійським, я свого часу мріяла виступити на Олімпіаді. Щодо збільшення олімпійських квот, це повинно було статися, зараз у всьому світі політика на гендерну рівність, тому і збільшилися квоти.

Чемпіонат світу в Анталії 2002 року дійсно був проривом для жіночого українського боксу. Звичайно, шкода, що не було олімпійської квоти, це б нас підтримало морально. Ми ж були голодні і босі. Після Чемпіонату світу нам вручили квіти, цукерки від Федерації боксу і через деякий час виділили з нацкомітету премію 1400 грн і сказали – «молодці, так тримати!» Ми всі, м'яко кажучи, «охреніли». Стільки сил і здоров'я було витрачено… Можна говорити до безкінечності про наші подвиги:) Було багато ентузіазму, ми хотіли боксувати, доводити свій рівень. Так, на жаль, не було змоги проявити себе на Олімпіаді. Про це можна жалкувати. Зате для свого часу наше покоління здорово виступало на тих турнірах, де могло – стільки медалей світу та Європи зібрали!

Я бажаю новому поколінню терпіння і удачі, дорога вже прокладена. У нас дуже талановиті спортсмени, є можливість прогресувати та розвиватися, відкриті навіть Олімпійські Ігри.



ПАРТНЕРИ усi ПАРТНЕРИ